| Беларуская лакалізацыя знаходзіцца ў стадыі развіцця. Будзем ўдзячныя любой дапамозе ў яе напаўненні і перакладах з іншых моў. |
Валер'ян Львович Поліщук b. 19 верасня 1897 d. 9 кастрычніка 1937
Зьвесткі зь Радавод
| Род | Поліщуки |
| Пол | мужчына |
| Поўнае імя ад нараджэння | Валер'ян Львович Поліщук |
| Бацькі | |
| Вікі-старонка | wikipedia:uk:Поліщук_Валер'ян_Львович |
Падзеі
19 верасня 1897 нараджэнне: Більче, Боремельська волость, Дубенський повіт, Волинська губернія, Російська імперія
нараджэнне дзіцяці: ♂ Марко Реон Валер'янович Поліщук [Поліщуки]
нараджэнне дзіцяці: ♀ Люцина Електра Валер'янівна Поліщук [Поліщуки]
шлюб: ♀ Олена Рахіль Конухес (Поліщук) [Конухеси]
9 кастрычніка 1937 смерць: Сандормох, РСФСР, СССР
Нататкі
 |
 |
|
Валер'я́н Льво́вич Поліщу́к (*19 вересня (1 жовтня) 1897, село Більче Боремельської волості Дубенського повіту Волинської губернії, нині — Демидівський район Рівненської області — †9 жовтня 1937, Сандармох), український письменник — поет і прозаїк, літературний критик і публіцист.
Народився в сім'ї селян-хліборобів. Навчався в Луцькій (1911–1913) і Катеринославській гімназіях (1914–1917), по закінченні останньої навчався в Інституті цивільних інженерів у Петрограді та на історико-філологічному факультеті в Кам'янець-Подільському державному українському університеті.
Член УПСР з 1919 року. 1918 року очолив Боремельський волосний земельний комітет, працював у газеті «Народная воля» і секретарем журналу «Шлях», з 1919 року — секретарем газети «Республіканець» у Катеринославі. Брав участь у повстанні Директорії, був інтернований, редагував у Кам'янці-Подільському студентський журнал «Нова думка» (1920). 1920 року повернувся до Києва, співпрацював у газеті «Більшовик». Наступного 1921 року перебрався до Харкова, працював у різних літературних часописах. У листопаді 1934 року заарештований органами ДПУ. 27-28 березня 1935 виїзна сесія Військової колеґії Верховного Суду СРСР засудила Поліщука на 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував на Соловках, 9 жовтня 1937 року йому було винесено смертний вирок.
...
Валер’ян Поліщук був у постійному пошуку, навіть тоді, коли придумував імена своїм дітям. Первістка він назвав Марком–Реоном, а доньку —Люциною–Електрою. У цих іменах він бачив «зорі грядущого». Зі спогадів доньки дізнаємося, що, незважаючи на свою зайнятість, батько багато уваги приділяв їхньому вихованню, знаходив вільні хвилини, щоб провести з дітьми якомога більше часу. Читаючи його листи до дружини — Олени–Рахіль Конухес, — пересвідчуєшся, що саме ця жінка світила йому в дорозі життя. І вона цією ж монетою платила чоловікові. До кінця свого життя дружина віддано оберігала його пам’ять. Відразу після арешту Валер’яна Поліщука у 1934 році Олена, кинувши все напризволяще, а взявши лише дітей та валізу з книжками, рукописами й листами чоловіка, виїхала з Харкова до Москви. Таємницю про валізу вони оберігали як зіницю ока. Малій Люцині вона стала за ліжко, й таким чином збережений її вміст після реабілітації письменника став слугувати нащадкам.
Довгий час рідні нічого не знали про Валер’яна Поліщука. У 1943 році їм видали свідоцтво про смерть письменника, в якому значилося, що він помер у в’язниці 1942 року від перитоніту. Цій відписці ні дружина, ні донька не надто вірили й далі продовжували звертатися з листами до органів служби безпеки. І лише в 1988 році вони отримали повідомлення з військового трибуналу Ленінградської області, що Валер’ян Поліщук — за висновками особливої трійки Ленінградської області — розстріляний, а от місця захоронення вони вказати не можуть. І лише в середині 90–х років XX століття завдяки пошукам Санкт–Петербурзького «Меморіалу» вдалося віднайти документи, зокрема протокол засідання особливої трійки від 9 жовтня 1937 року, де й значиться, що в числі 134 українських буржуазних націоналістів до розстрілу засуджений і Валер’ян Поліщук. З тих документів випливає, що в’язнів партіями вивозили до урочища Сандормох і замість розстрілу, як то передбачалося вироком, забивали палками.
Валер’ян Поліщук, який беззаперечно вірив у революцію, писав у своєму щоденнику: «Я був за більшовиками, чи лучше за Совітом українських народних секретарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українського всього... Тепер я зненавидів оту «красну гвардію», що не питає, хто ти, може, по міркуваннях більшовик, а тільки український — зараз розстрілює».
Хто — справжній герой,
а хто — замаскований кат,
Хто правду, як іскру,
виносив між люди,
Хто правду,
як попіл, розвіював
по Соловках.
Хто із піднебесся
купола скинув
І танцював
по розбитих хрестах,
Хто серцем
незрадно любив Україну,
А хто полюбив її
лиш на словах.
1937 р.
Життя такої багатогранної особистості, як Валер’ян Поліщук, обірвалося на 41–му році. Стверджують, що коли Бог дає комусь талант, то за нього потрібно платити, і часто — власним життям. Наш земляк Валер’ян Поліщук заплатив за свій хист сповна. Час ставить усе на свої місця. І нині можна багато чого заперечити в творчості письменника, але те, що це була вельми помітна і непересічна постать в українській літературі, можна стверджувати однозначно.
На Рівненщині в день 110–ї річниці від дня народження письменника Валер’яна Поліщука, в Музеї іншого відомого генія краю — Уласа Самчука, було запалено свічку пам’яті. Про знаного земляка пам’ятають і в селі Більче, де встановлено меморіальну дошку, і в селі Малеве, де створено музей його імені, на честь письменника названо вулиці в низці населених пунктів, а з 1987 року встановлено обласну літературну премію ім. Валер’яна Поліщука, вручення якої відбувається на батьківщині письменника.
«Рости, рости нове покоління, клич за собою друге, ставайте одне одному на плечі й ідіть головою в віки, а я старою розсохою буду під вами, невідомий, розпилений, буду підпирати вас зо всім корінням моїм і ваших предків... Як радісно!» — писав письменник, вірячи, що його жертва була не марною.
Бліжэйшыя продкі і нашчадкі
